тим менш

ДОСОКРАТИКИ - загальна назва еллінських філософів, котрі жили і творили до Сократа. Доба Д. зазвичай розглядається як перший період історії античної філософії, для якого є характерним розвиток філософської думки у формі космогонічних концепцій. Головна проблема досократичних вчень - виникнення і будова світоустрою, внаслідок чого добу Д. називають також епохою ранньофілософських космогоній. Період починається творчістю Фалеса (початок VI ст. до н. е.) і завершується діяльністю останніх Д. - Зенона, Емпедокла, Анаксагора. Досить поширеним було віднесення до числа Д. також софістів, а інколи й Демокрита Ц. ей погляд не є виправданим ані з точки зору хронології (софісти є сучасниками Сократа, деякі - як от Горгій - на десятки років пережили його; це стосується і Демокрита), ані з огляду на зміст їх філософських вчень (атомізм Демокрита уособлює у собі глибинну трансформацію і перегляд спільних для досократиків метафізичних очевидностей, а софістичні концепції за своєю проблематикою і підходами співзвучні ідеям Сократа). Натомість, змістовним критерієм для розмежування перших епох античного філософування є не особистість, а інтелектуальна творчість Сократа - т. зв. "сократичний поворот" у філософському мисленні, коли його головною темою стає не космогонічне питання (генезис Космосу), а проблема людини. Сократичний поворот прокладає ме.жу між періодом ранньофілософських космогоній (Д.) і класичною еллінською філософією. Софістам у цій теоретичній трансформації мислення належить не менш значна роль, аніж Сократу. У філософії досократичної доби виділяють дві гілки: іонійську філософію (Мілетська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен; Геракліт; виходець з Іонії, перший афінський філософ Анаксагор) та італ. філософію (Піфагор і піфагорійці; Ксенофан та Елейська школа - Парменід, Зенон, Мелісс; Емпедокл). Наявність цих двох гілок пов'язана передусім з історичними, а не суто інтелектуальними чинниками. У 546 р. до н. е. персидський цар Кір захоплює Лідійське царство і поступово підпорядковує своїй владі еллінські поліси на західному малоазійському узбережжі (Іонію). У відповідь на встановлення влади персів (яка стає вкрай беззастережною після придушення повстання іонійських полісів 500 - 495 рр. до н. е.) відбувається широка еміграція з іонійських міст у грецьк. колонії - передусім до Пд. Італії і Сицилії (т. зв. "Велика Греція"). Характерно, що перші італ. філософи (Піфагор, Ксенофан) є уродженцями Іонії. У вирішенні питання про генезис і будову світоустрою Д., попри розмаїтість їх учень, поділяють певне коло спільних онтологічних очевидностей. До їх числа слід віднести: аналіз буття у вигляді вирішення космогонічної проблеми; уявлення про генезис світу як перехід від хаосу (невпорядкованого стану буття) до Космосу (цілісний і впорядкований світоустрій); виокремлення проблеми достеменного (справжнього) буття та інтуїція достеменного буття як Єдиного, протиставленого оманливому навколишньому світу Множинного (розмаїття речей); пріоритет умоглядності як способу досягнення істинного знання, на противагу хибності почуттів; невід'ємність законів людського буття від законів всесвіту.Головний концепт досократичних космогоній - єдиний першопочаток буття, який синтезує в собі низку функцій, визначальних щодо наявного світу (Космосу) В. ін є 1) тим, з чого виникає світ (генетичний початок); 2) тим, чим є у своїй основі і з чого складаються всі речі (субстрат всього сущого); 3) тією силою, дією якої утворюється Космос (породжувальна причина); 4) буттям у власному сенсі слова, в яке "повертається" світ із закінченням свого існування у вигляді розмаїття окремішних форм. Загальним вектором розвитку космогоній Д. є відокремлення від первинної субстанції світовпорядкувальної сили як окремої онтологічної сутності (Нус на противагу Суміші в Анаксагора).

БОГОСЛОВ'Я, теологія (від грецьк. τεός - Бог і λόγος - вчення) - розроблена певною конфесією система обґрунтування і захисту свого розуміння надприродної сутності - Бога, істинності своєї догматики, канонів і богослужбової практики. Так, системи Б. різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням. Православне Б., зокрема, включає: основне, або апологетичне, Б., покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з інаковіруючими і невіруючими; догматичне Б., що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський символ віри; моральне, або практичне, Б., яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне Б., спрямоване на обґрунтування переваг православ'я серед інших християнських конфесій. До православного Б. входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія. Не менш складним є католицьке і протестантське Б. Історично так склалося, що термін "Б." вживається на означення богословської теорії православ'я, а термін "теологія" - католицизму, протестантизму та ін. Термін "теологія" у близькому до названого змісту вперше використав Аристотель. Теологію як вчення про першопричину він включив до філософії. Тома Аквінський, розрізняючи істину віри та істину розуму, теологію і філософію, разом із тим вважав, що вони доповнюють одна одну. У пізніші часи християнська теологія поділилась на природну і надприродну. їх взаємозв'язок осмислюється в контексті антиномії природи і благодаті. Для теології XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери.

ОПЕРАЦІОНАЛІЗМ ( від лат. operatio - дія, діяння) - заснований Бриджменом напрям у методології та філософії науки, який стверджує, що ніщо не можна пізнати інакше, як через індивідуальний досвід та за допомогою різного роду інструментів. Головною метою О. є прояснення основ науки шляхом особливого методу - операціонального аналізу понять. Поняття, у тому числі логічні та математичні, вважаються синонімічними відповідним (унікальним) множинам операцій, з якими пов'язане їхнє вживання і перевірка досвідом. їх значення визначаються вказівкою на ці операції Н. іякі посилання на властивості, що сприймаються розумом, не можуть слугувати адекватною заміною посилань на реальні операції, оскільки міркування в термінах властивостей потенційно суперечливі і тому згубні для науки. Тільки мислення в термінах реальних інструментальних або хоча б мислених операцій (до яких належать також паперово-олівцеві операції, операції з символами) здатне врятувати науку від руйнівних змін. З точки зору О., поняття перебирають на себе конструктивні функції, які перевищують функції чистого відтворення пізнавальних ситуацій. Разом з тим, за О., поняття є лише описом дій ученого і продуктом цих дій. Вони не відображають об'єктивний світ. Поміркований О. (Пратт, Бенджамін та ін.) не відкидає зручні неопераціональні поняття як такі, що позбавлені сенсу, але загалом специфіка О. зберігається лише доти, доки значення понять та висловлювань прирівнюються до операцій, необхідних для їх формулювання та перевірки, тобто доки операції вважаються єдиним фактором, що формує значення Ц. е породжує низку труднощів у визначенні об'єкта пізнання, у теоретичному прийнятті поняття істини, закону тощо, які спонукали операціоналістів до менш "технічного" та більш гнучкого пояснення операціонального аспекту природи широковживаних понять, відмови від побудови теорії пізнання на жорстко операціональній основі.